You cannot copy content of this page
На головну / ЛЮДИ / ВІЙСЬКОВІ БУДНІ ЗАХИСНИКІВ ВІТЧИЗНИ

ВІЙСЬКОВІ БУДНІ ЗАХИСНИКІВ ВІТЧИЗНИ

Горностаївських волонтерів учасники бойових дій в зоні операції об’єднаних сил радо зустрічають і на передовій, і коли перебувають у частинах на злагодженні військ на мирній території. Приймали оборонці вітання від земляків й до Дня захисника та захисниці України – напередодні свята навідали з подарунками морських піхотинців, які нині відпрацьовують тактику та покращують обороноздатність на полігоні у центрі української сахари. Й уже найближчим часом готуються заступити на бойові рубежі

На контрольно-пропускному пункті волонтерів зустрів військовослужбовець-ольгинець Анатолій Щетинець. Щоправда, не одразу супроводив машину зі смаколиками та вантажем, який замовляли морпіхи, до місця розташування його підрозділу – пропускали колонну бойової техніки, що їхала на навчання.
Опісля – зустріч із земляками та їхніми побратимами, щирі рукостискання, розвантаження, передання подарунків, спілкування… Гостям показали техніку та як живуть солдати, пригостили сухпайком та дали корисні поради, зокрема, чим замінити чайну ложку для розмішування кави чи цукру… І, звичайно, демонстрували пам’ятні світлини на телефоні та розповідали про військове братерство, як облаштовують побут, як минув день (про військову службу розмов уникають, лише віджартовуються, мовляв, «їздили на море», «садили картоплю» та інші подібні, зрозумілі лише бійцям, значення).


Усе змінилося, коли розпочалися трагічні події на Донбасі, для наших земляків-військовослужбовців 36-ї окремої бригади морської піхоти старшого лейтенанта Володимира Ушакова, матроса Сергія Пастушенка та мічмана Анатолія Щетинця. Вони з честю сприйняли виклик неоголошеної війни, що розпочалася на сході країні 2014 року під назвою АТО, – стали на захист держави, боронити її мир та суверенітет. Довелося воювати в найгарячіших точках протистояння російській агресії. Ці пройдені шляхи загартували оборонців, навчили безкорисливої, самовідданої дружби, готовності прийти на допомогу. Й сьогодні несуть нелегку та небезпечну службу. А нинішня допомога, як і попередні, від горностаївців, яка є маленькою краплинкою добра, стане у нагоді під час виконання завдань, а подарунки зігріють душевним теплом, яке так необхідне відважним бійцям.

Наші хлопці отримали по ящику яблук від райагрохіму, чималий продуктовий кошик з печивом, тушонкою, ковбасними виробами та інші смаколиками від Олександра Мальцева, Олександра Нечипуренка, Іллі Зеленчука, Сергія Невмиваки, Дмитра Ляхна, Олександра Слісаренка, Романа Ліляка, Бахмана Насібова, Євгена Овдака. Користуючись нагодою гості привітали з днем народження Володимира Ушакова.

Володимир Ушаков та Олександр Слісаренко

Щоправда тривалі розмови не для військових – чекають справи. Та без філіжанки (а точніше пластикового стаканчика) кави гостей – Олександра Мальцева, Олександра Слісаренка та побратима Анатолія Роя, який зовсім нещодавно демобілізувався після трирічного контракту, – не відпустили. Розмістилися у наметі одного з героїв сьогодення, які щосекунди наражаються на небезпеку, Анатолія Щетинця із позивним «дядя Толя» (це навіть у нього на нашивці зазначено поруч із військовим званням). Він уже шосту ротацію несе службу на передовій зі своєю групою інженерного забезпечення 36-ї окремої бригади морської піхоти. За невимушеною розмовою поділився своїми думками та переживаннями.
Бойовий шлях Анатолія Григоровича – приклад патріотизму, мужності, стійкості. Він підписав контракт на проходження військової служби в зоні АТО/ООС 16 червня 2016 року. Взагалі для «дяді Толі» число 16 знакове: народився 16 липня 1969 року, у номері військового посвідчення теж шістнадцятки… Контракт на службу в Збройних силах України безстроковий – до закінчення особливого періоду. Як зазначає, вибір був усвідомлений.

Олександр Слісаренко та Сергій Пастушенко

Один із аргументів: від нас, Горностаївщини, до Криму по прямій 100 кілометрів. Нормальному танку здолати цю відстань потрібно небагато часу – через якихось дві години він у мене на городі. Це був дуже вагомий аргумент, – говорить морпіх.
Підписувати контракт ольгинець поїхав до Миколаєва в 36 бригаду, адже перебував у оперативному резерві І групи, бо вже довелося тримати зброю у руках. Із 1987 до 1989 року проходив строкову військову службу. А через двадцять п’ять років новий виклик – потребує захисту рідна земля.
Спочатку був Широкий лан, де згадав воєнні навички. За два місяці у складі 36 ОБМП брав участь у міжнародних навчаннях «Сі-Бриз», за проходження яких отримав посвідчення, що відтепер може служити і в американських інженерних військах. А після бригадної тактичної підготовки, у жовтні 2016 року потрапив у зону активних бойових дій. Вибухів снарядів пізнав вдосталь: Широкіне, Павлополь, Чермалик – зона відповідальності в 50 кілометрів… А також Мар’їнка, Піски та інші. Населених пунктів дуже багато, адже за один день доводилося долати чимало відстаней і розміновувати території, які позначено однією літерою «М» – Маріупольський напрямок. А таких напрямків було чотири. Як зазначає, «дядю Толю» знають не лише в морській піхоті, а скрізь: і в 79-й бригаді десантно-штурмових військ, і в 10-й гірничо-штурмовій бригаді, і в 128-й та 56-й окремих механізованих бригадах, і в Десні, і в Кам’янець-Подільську, де був на підвищенні кваліфікації.


Поки я потрібний – захищатиму. Ми добре розуміємо, що ніхто окрім нас не захистить свою землю, свою родину. Двох однакових ротацій не буває, кожна по-своєму складна. Це так само, як і з бойовими виїздами на завдання – яким би досвідченим ти не був, а з кожного знешкодження території береш щось нове для себе, продовжуєш учитися. Переконаний, українцям вистачить мужності, сили духу, взаєморозуміння та мудрості, аби зберегти державу єдиною і незалежною, – веде мову військовий.
Хоча зізнається, що інколи бувають такі ситуації, коли виникає бажання сказати: ну все, досить, навоювався. А за декілька хвилин відходить – і знову на службу. Як додає, хто спробував гіркого хліба, притрушеного порохом, готовий знову й знову відправлятися в такі миротворчі відрядження. Адже вдома психологічно важко. Існує військова хвороба – ти їдеш додому, займаєшся іншою роботою, а зона бойових дій продовжує й продовжує манити до себе. Важко в мирному життя військовим здолати, так званий, афганський синдром, це точно. Більшість тих, хто дивився в очі війни і смерті, вже не можуть без цього відчуття адреналіну, їх тягне на передову, та й вночі не легше – сняться вибухи, загиблі товариші.
А війна – підступна і невблаганна. Вона забирає найкращих. І біль утрати побратимів, здається, вічний. Досі ятрить душу військовослужбовця загибель командира взводу, прапорщика В’ячеслава Кубрака, за життя якого боролися три доби і якого не стало восени 2019 року – саме цими днями, 11 жовтня. Життєвий шлях цього тридцятитрьохрічного хлопця був короткий, але здобутки його значні: він учасник миротворчої місії в Косово; долучився до порятунку польських миротворців, автомобіль яких впав у гірську прірву та застряг на дереві; ліквідовував наслідки вибухів на 61-му арсеналі ЗСУ в Харківській області, вийшов сам та вивіз із окупованого Криму особові справи однополчан. Як пригадує «дядя Толя», на особистому рахунку Славка, уродженця с. Миролюбівки Нововоронцовського району Херсонської області, не одна сотня бойових розмінувань, завжди йшов першим, аби убезпечити товаришів. Ця втрата – надто важка була для всього підрозділу.
– Скільки життів військових та цивільних врятував В. Кубрак своєю роботою з 2014-го? Сотні. Може й тисячі, – в один голос кажуть побратими прапорщика. І пригадують, що завжди знали: якщо ділянку розміновував Кубрак там уже точно безпечно. І завжди командир говорив: «Якщо вже має статися найгірше, то нехай зі мною».
На подвір’ї загальноосвітної школи, де колись навчався прапорщик, на його честь відкрито меморіальну дошку. А указом президента «за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України» Кубраку посмертно присвоєно звання Героя України та нагороджено орденом «За мужність» III ступеня. Встановлено прапорщику й пам’ятник на малій Батьківщині – побратими ще не були там. Однак мріють поїхати та віддати шану захиснику територіальної цілісності країни.

Однак не лише на полі бою втрачає дорогих серцю людей наш земляк-військовослужбовець. Відішли у вічність найдорожчі люди – мама Христина Григорівна Троян, дружина, і сестра. Анатолій Григорович найстарший із шести дітей у їхній багатодітній родині. Як зазначає, нині його будинок – «на броні»; постійно на зв’язку брат Олександр, якого малим тягав у кошику; вболіває сестра з Волині Тетяна та вся велика родина; чекає його повернення батько-отаман Горностаївського куреня, з яким давні друзі.


Відчувши втрати, жертвуючи найдорожчим – власним життям – оборонцю боляче чути, перебуваючи у відпустці: «Ми вас туди не посилали. Ви ТАМ заробляєте гроші!».
– Такі слова переважно говорять незнайомі люди у маршрутці, та, незважаючи на це, у душі «чорні хмари» находять. Я їм кажу: «Якщо ви так вже хочете обговорити фінансовий бік питання, то давайте поговоримо і про це, але тільки під іншим кутом». Так, наші хлопці заробляють гроші. Але, по-перше, вони їх отримують за чесну й нелегку працю, підсумком якої часто є власне життя. Чи, скажімо, коли вночі хлопець підривається з ліжка з криком «Ура!». А загалом, окрім грошей, є ще й інші критерії, через які наші патріоти, хлопці та дівчата, ризикують життям, – мовить.

Анатолій Щетинець

Мічман саперної роти зізнається, що тепер він, як і побратими, зовсім інша людина: знає ціну кожній миті життя, де на першому плані бойове братерство. І, звісно, воюють із Україною в серці. Слова ці – не для красномовства чи показухи. Сказані без фальші, скріплені пережитим і лише йому відомими випробуваннями, не призначеними для стороннього ока. І з гордістю говорить про морських піхотинців: володарів трьох стихій – неба, землі та води.
– На війні все по-чесному, по-простому. Ти прикриєш, і тебе прикриють. Особливо, коли ти постійно в зоні ризику: наш інженерно-саперний підрозділ «іде» найпершим – бо завдання розмінувати територію та убезпечити проходження військових. Девіз саперів (він був, він буде і він залишається) – бути попереду. Адже потрібно вчасно знешкодити, зберегти честь і життя. Тобто, поки сапер не відпрацював, жодного наступу не буде. Таке наше завдання, і як показує практика, ми його виконуємо на 200 відсотків. Інший бік медалі – у нас дуже багато втрат, переважно через ворожих снайперів. Цьогоріч навесні, у березні, було важкувато… Дякувати Богу, всі живі. А техніка – це залізо, воно відновлюється, – звіряє потаємне співрозмовник, який шостий рік живе війною (не рахуючи відпусток), аби пришвидшити день, що принесе мир та спокій і на донбаську землю.
І готовий будь-якої хвилини боронити Україну.
– Є таке поняття – ядро колективу. Якщо поруч надійні хлопці, тоді можна вирішувати будь-які питання. Сьогодні несе службу в зоні операції об’єднаних сил чимало військовослужбовців, за спиною в яких по 4–5 і навіть по 8 ротацій. Усі вони не раз перевірені у справі, тож у небезпечних ситуаціях розраховувати є на кого, – мовить співрозмовник.
З-поміж плюсів: бросив палити (хоча до цього був «стаж» курця 31 рік). Також зазначає, що не люблять на передовій тих, хто товаришує із зеленим змієм: їх навіть називають відповідно – аватарами (через колір обличчя, як у героїв фантастичної кінострічки).
Радіє й вдячний горностаївським волонтерам, що не забувають і завжди допоможуть із необхідними для служби приладами та матеріалами, підтримають морально та привезуть вісточки з рідного краю. З-поміж побратимів-горностаївців, з якими довелося служити називає Дмитра Гарькавого, Ярослава Шептуна, Анатолія Роя.

Анатолій Рой з побратимами

– Це мої хлопці, з якими разом на позиціях були, – говорить «дядя Толя» безпомилково коментуючи, якого калібру пролетів снаряд на полігоні за пагорбом під час навчань. – Ми вже на слух визначаємо: що, де, який вихлоп. А потім чекаєш, куди прилетить. Це «говорить» автомат за пагорбом на полігоні, а стрільбища техніки далі в глиб пустелі. Як воно так з боку бахкає – це нормально, а коли по тобі… Сидиш, і все чуєш, як воно поряд вибухнуло. Це 82-га міна, це 120-та, а це вже «Нона» летить…
Морська піхота в почесті – часто навідують в зоні ООС високопосадовці, навіть президент приїздить. Хвалиться своєю новою формою – нині у них святкові кітелі білого кольору. Також з гордістю говорить захисник, що купив вишиванку – її на День незалежності України одягав.
Дякую, що ви є – побратими, волонтери, земляки! – говорить військовослужбовець. – Вважаю, що знакові події роблять люди. Якщо ми підтримуватимемо нашу державу, нашу мову, захищатимемо нашу землю – це буде внесок кожного, внесок у те, що ми робимо для незалежної України.
Мужній захисник має відзнаки, з-поміж яких найбільш пам’ятний клейнод від президента, медалі «За Україну і віру» та «За взірцеву службу» й багато інших.
Та не лише справами військовими живе ольгинець. Розповідає, як цьогорічної відпустки утеплював будинок власноруч, бо, окрім фаху будівельника-інженера, працював будівельником у колгоспі «Україна», довелося трудитися охоронником тощо.
Горностаївці пишаються такими мужніми оборонцями рубежів нашої держави, які гідно та самовіддано виконують свої службові обов’язки, почасти із небезпекою для життя. А День захисників та захисниць Вітчизни нашої держави нині чи не найголовніше свято, адже так сталося, що мусимо зі зброєю в руках боронити рідну землю. І немає більш відповідальної та гордої сьогодні професії, ніж Український солдат – захисник країни. Такі, як морські піхотинці Володимир Ушаков, Анатолій Щетинець, Сергій Пастушенко, Дмитро Гарькавий, Ярослав Шептун, Анатолій Рой та інші. Дякуємо вам за самовідданість, героїзм, віру й незламність. Миру всім нам, єдності та порозуміння.
Побувала у військових Оксана САВЧЕНКО

Про Горностаївка INFO

Перевірте також

Перша в Україні ділянка люфи на Херсонщині відразу стала «рекордсменкою»

До Національного реєстру рекордів внесли першу в Україні спеціалізовану ділянку з вирощування люфи — «рослинної …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *