You cannot copy content of this page
На головну / ІСТОРІЯ / Воєнні дні 1943-го в історії Горностаївщини

Воєнні дні 1943-го в історії Горностаївщини

Визволення Горностаївського району розпочалося 27 жовтня 1943 р. Нам вдалося зібрати чимало спогадів про ті події на території району поки ще були живі ветерани тієї кровопролитної війни. З 2 листопада 1943 до 6 лютого 1944 на території району стояв фронт – Нікопольський плацдарм. Спогади про ті часи сумні, зі сльозами на очах. Історії були різні – довгі й короткі, веселі й трагічні, але однаково цікаві та важливі для історії

Звільнення Горностаївщини

Григорій Семенович Куз, 1930 р.н. с. Лопатки: «Зі сходу, з боку Нижніх Сірогоз, долинали далекі гарматні постріли і ми зрозуміли, що наші війська вже наступають. Поспіхом із села виїхали поліцаї, німці із награбованим, яке завантажили на підводи. Боїв за наше село, за сусідні села, не було. Декілька днів не було нікого – ні наших, ні німців. А вже 2 листопада до села приїхали солдати з офіцерами і повідомили, що частина району звільнена. Хоча кулеметні черги з боку села Заводівки були чутні добре».
Григорій Семенович Губка, 1925 р.н., с. Горностаївка: «Раділи ми гуркоту снарядів, спостерігаючи як втікають із села німці. Потім село спорожніло. Люди чогось чекали: і боялися, і раділи. Хоча вже знали, що наші скоро прийдуть. На той час жили в основному в підвалах. То старі люди були в хатах, а ми – ні, в схованках, щоб не потрапити на очі поліцаям або німцям, щоб не забрали до Німеччини. Коли почули, що бруківкою їдуть машини, вже не ховаючись пішли на Церковний майдан. Тут було людно. Вперше за роки війни побачили наших солдатів. Кожен із сельчан хотів їм потиснути руку та обійняти. Одні жінки плакали, другі раділи зустрічі та сміялися. Місцеві жителі почали запрошувати солдат до своїх домівок. А вже 2 листопада, десь перед обідом, на Церковному майдані відбувся мітинг. Тут було багато військової техніки, солдат, офіцерів. Виступали як військові, так і наші земляки».

Г. С. Губка з юними слідопитами

Тамара Наумівна Сербіна, 1927 р.н., с. Заводівка: «Наше село звільнили 2 листопада. Першу Заводівку звільнили легко, а вже після Городницької балки солдати масово гинули. Все населення північної околиці було виселене в Зелений Під, Ольгине, Горностаївку – хто, в кого яка рідня була, туди і їхали. А нас вночі посилали рити окопи на передову. Через Вербову балку, на нашу сторону, німці постійно стріляли ракетницями. Видно було, як удень. То тільки ракетниця піднімалася вгору, для нас була команда: «Лягай». Лежали допоки знову ставало темно. Рили окопи у повний зріст. Тільки починало сіріти – всі йшли відпочивати».
Надія Григорівна Пєшкова, 1926 р.н., с. Заводівка: «Було це 7 листопада 1943 року. Німці прорвали оборону на Вербовій балці та зайшли в село. Багато людей, злякавшись їх, побігли до батюшчиної хати (нині тут розміщена церква), де поруч був великий погріб, в якому зберігалися овочі. Ми в той погріб і поховалися. Німці відкривши двері погреба, щось белькочуть, сміються і кидають гранату. Добре, що граната упала в діжку із солоними огірками. Поранених було багато, та убитих нікого».


Григорій Семенович Губка: «2 листопада на Церковному майдані після мітингу розмістився польовий військкомат і всіх охочих воювати записували, давали час сходити додому – відправляли до війська. Я теж прийшов, пояснив, що вмію водити трактора ХТЗ, який нині стоїть у колгоспі, але не має пального. Потрапив я в 14-ту танкову бригаду, штаб якої розміщувався в селі Тихий Сад. Працював при штабі, заготовляючи продукти».


Ніна Федотівна Ярова, 1922 р.н.: «Я на той час проживала у селі Велика Благовіщенка. Після звільнення села визвали мене до військкомату і довели до відома, що потрібні дівчата, яких будуть навчати на зв’язкових. Я відразу засоромилася, почала пояснювати, що краще буду у колгоспі працювати. Але на мої побоювання відповіли, що нас будуть навчати цієї справи. Відібрали нас 8 дівчат і послали на навчання до міста Дніпропетровська. Після освоєння військової справи зв’язкової, відправили мене до Миколаєва. Потім була Одеса, Болгарія, Румунія, Угорщина. Деякий час перебувала у Бресті. Звільнившись, знову приїхала до Великої Благовіщенки, а потім перевели зв’язковою до Горностаївки. Із моїх тих бойових подруг спілкуємося та дружимо із Варварою Лонською».

Як жилося при німцях

Ганна Леонтіївна Кошель, 1931 р.н. село Друга Петропавлівка, що поблизу села Ольгиного: «Батьки працювали в колгоспі. Коли прийшла війна, то батько погнав худобу. Та дійшли тільки до Ростова, а там їх наздогнали німці. Повернувся назад. Переховувався. Німці виловлювали чоловіків і ганяли на риття окопів. Усі рази тікав, все говорив, що не буде копати проти наших окопи. Із товаришами втекли до Каховки, але там потрапили під бомбування при переправі через Дніпро. Там він і загинув. Товариші його поховали у людей у дворі. Відразу після визволення мати добилася дозволу і його перепоховали в с. Друга Петропавлівка.
Коли в село в 1941 р. прийшли німці, то поселилися в нашій хаті. На подвір’ї почали «господарювати». Різали курей, доїли корову, познаходили все, що було приховане. Одного разу за грубою у пшениці знайшли у бутлі мед, менша сестра хворіла, то для неї батько і заховав. То німці почали кричати на маму, що ніби вона це для руських заховала. Матір поставили до стінки і вже автомати перезарядили, хотіли стріляти. Так я впала до ніг офіцера. Вчепилася за його чоботи і почала просити, щоб не стріляв, плакала та ридала. Просила не стріляти, пояснюючи, що хто ж буде за коровою доглядати. Пожалів маму офіцер. Коли її відпустили, то ми пішли жити до людей, а в хаті лишилася одна бабуся. У нас була корова, то німці її доїли, коли їм заманеться. Було трошки здоять, а в неї вим’я повне, вона кричить – то бабуся піде та й доїть корову. Було поставить кружку за ногу, щоб туди нацвіркать онукам молока. А німець все стоїть та спостерігає, а потім підійде і ту кружку ногою переверне.
Хотіли і бабусю мою розстріляти. Нарізали вони курей і склали у нову зелену каструлю і почали на вогнищі варити. А бабусі шкода стало нової посудини та й почала на них кричати. Вони її відразу до стінки поставили і автомати навели. Я знову в ноги до офіцера, плачу, прошу не стріляти. Потім німці в нашій хаті повибивали вікна, двері та втягли до хати гармату і почали з неї стріляти. Коли німців вигнали, ми хату свою відремонтували та й знову почали там жити. Та був у нас і кумедний випадок. Коли німців не стало, до двору повернулося двоє наших курей. Де вони були до цього? Видно з переляку десь ховалися і не видавали себе, поки у дворі були чужинці. То ми на них дивилися та сміялися: як це вони вижили і де ховалися.
Під час Нікопольського плацдарму в нашій хаті була санчастина. Тут робили операції, перев’язки. Операції робили в кімнаті від вулиці, в іншій жили лікар та фельдшер. Ще в одній кімнаті жили ми. Потім солдат відправляли у сусідні хати. Мама моя всім варила їсти, допомагала прати бинти, сушити. Було в день привозили від 10 до 20 чоловік, було і більше. Тих, хто помирав, тут же і ховали. Було вириють солдати яму – а вона неглибока, один на одного поскладають, засиплють землею, а чоботи солдатські видно, так ми з іншими дітьми засипали та більші бугорки робили.
Як пішли від нас солдати, то ми почали голодувати. Правда, в нас хоч корівка була. Рятував менший брат Василь, який на кладовищі ставив капкани або виливав водою ховрахів. Навесні 1944 року ходили на поля та збирали снаряди. Спочатку мінери проходили, знешкоджували, а ми вже потім ті снаряди складали на підводи. А після цього розпочалася моя найтяжча робота. Разом із своєю подругою Танею (Тетяна Василівна Циганок – Скачко) було із Зеленого Поду рано біжимо на стан, беремо своїх волів, які до нас звикли, а ми до них. Наладнаємо плужок і починаємо орати. А гони довгі: від села Зелений Під до Петропавлівки. На обід йдемо в село обідати і волів гонимо поїсти. Після обіду знову на роботу».

Ми їм завдячуємо Перемогою

Наші земляки, воїни, які звільняли і свій рідний край та Європу від німецьких нацистів. Один із них – Григорій Семенович Губка. У 16 років на своєму тракторі ХТЗ довозив продукти харчування. Потім був зв’язковим у 18 зенітно-артилерійській дивізії. Найстрашніші його спогади про Сиваш. Взимку вбрід по воді йшли солдати. Гинули масово, а хто вийшов на сушу – захворів. Потрапив у госпіталь у Джанкої. Потім була Європа: контузії, поранення, брав Варшаву, Берлін. Війну закінчив у Берліні й був при штабі окупаційних військ. Демобілізувався 1949 р. Працював на машинно-тракторній станції (МТС). 1958–62роках та 1965–71 роках – голова Горностаївської сільської ради.
Знаємо, згадуємо і поважаємо наших воїнів-земляків. Бережемо нашу історію.


Олена ТАШКІНОВА

Про Горностаївка INFO

Перевірте також

Пільгове розмитнення авто: допомога волонтерам чи спекулянтам?

Із початком повномасштабною війни Росії проти України депутати спростили ввезення товарів з-за кордону, зокрема скасували …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *